Новини України
Лариса Ніцой: “Ніч. Повертаюся зі Львова на Київ. На в’їзді до Києва стоїть «Варус». Подумалося, вдома мабуть хліба немає. Припаркувалися, побігла. Каса.”

Лариса Ніцой: “Ніч. Повертаюся зі Львова на Київ. На в’їзді до Києва стоїть «Варус». Подумалося, вдома мабуть хліба немає. Припаркувалися, побігла. Каса.”


Допис української дитячої письменниці Лариси Ніцой. Думку автора опубліковано без жодних змін синтаксис та орфографію збережено.
“Серіал «О бєдной касіркє замолвітє слово». Серія 2006780005400032.
Ніч. Повертаюся зі Львова на Київ. На в’їзді до Києва стоїть «Варус». Подумалося, вдома мабуть хліба немає. Припаркувалися, побігла.

Каса.
– Добрий день, – каже касирка. – Пакетик треба?
– Дякую, не треба.
– Картка Варусу є?
– Є, – зітхаю. – В машині.
– А ви скачайтє пріложеніє в плеймаркєтє на тєлєфон.
– Дякую за пораду. Так і зроблю. Але прошу вас, не переходьте зі мною на російську.
– Пачєму? Ви что, нє любітє рускій язик? – касирка ігнорує моє прохання і в мене перед очима зі швидкістю світла пролітають дві картинки. Перша.Телебачення, Наташа Влащєнко, яка мене повчає на всю країну: «Пачєму ви нє вашлі в положеніє бєдной малєнькой касіркі. Можєт ана пєрєсєлєнка. Можєт ана нікагда нє учіла укрАінскій. Можєт у нейо траґєдія в жізні, а ви са савєй мовай к нєй пріцепілісь». Про гіпотетичну трагедію малєнької (звідки вони взяли, що вона була маленька) російськомовної касирки говорили зі співчуттям. Про мою трагедію довжиною в життя запитати ні в кого бажання не виникло. Бєдная була тільки російськомовна касірка. Друга картинка. Червень. Ще живий. В однострої. Стоїть біля київської школи і приголомшено мені шепче: «Вони (діти) тут всі російськомовні!» Відповідаю: «Не всі, мій син україномовний»
– і в цих словах уся геноцидна трагедія України. А потім його слова на всю Україну: «З того боку окопів по нас стріляють вороги. Ті, хто по нас стріляє, не розмовляють українською, вони розмовляють російською».
Картинки пролетіли. Переді мною стоїть касирка.
– Пачєму мнє нє перехадіть на рускій? Ви нє любітє рускій язик?
– Розумієте, – починаю ввічливо пояснювати «бєдной касіркє”, якій моє прохання до спини. – У мене на війні загинули друзі. Ті, хто в них стріляли, говорили російською. Тому ви в мене асоціюєтеся з ворогом.
– У мєня єсть констітуціонноє право разговарівать на мойом язикє. – Замість співчуття говорить касірка.
– Ви придумали собі це право. – відповідаю. – В Конституції ніде не написано, що ви мене в магазині повинні обслуговувати російською. Немає у вас за Конституцією права розмовляти зі мною, як вам вздумається. Більше того, в Україні дії закон про мову, в якому сказано, що в публічному просторі застосовується українська мова. Тож закон на моєму боці. Якщо ви не вірите мені, я викличу поліцію і нехай вони вам пояснять.
Забираю проплачені продукти. Касирка не збирається здаватися:
– Раньшє всє гаварілі на рускам!
– Раніше у нас не було війни.
Іду до інформаційної стійки.
– Доброї ночі, – вітаюся з працівницею. – Є якийсь адміністратор, чи вже всі відпочивають?
– Нєт, єсть, – каже працівниця. – Сейчас пазаву.
Бере трубку телефона.
– Но мнє нужно сказать, какая прічіна.
– Причина та, що ви всі мене обслуговуєте іноземною мовою замість української, а касир ще й сперечається.
– Панятна, – каже працівниця. – Інна, прійді, тєбя завут, гаварят, што ми разгаваріваєм нє на украінскам і спєрєчаємся.
За кілька хвилин приходить молоденька адміністраторка.
– Вибачте, – каже мені.
– Скажіть, а ви своїм працівникам розповідаєте про закони?
– Так, розповідаємо.
– Але вони не знають, що в Україні діє Закон про функціонування державної мови.
– Знають.
– Ну тоді пройдемо до касира.
Повертаюся до каси. Адміністратор іде за мною. Звертається до касирки.
– Ну что ти на руском разговарівала?
– Я імєю право. У нас єсть Канстітуція – з викликом говорить касирка.
Адміністратор переводить погляд на мене. – Ну, – кажу, – от вам і знають закони.
Адміністратор до касирки.
– Ти далжна разгаварівать на украінском.
– Пачєму ета? – каже касирка. – Я с Владівастока.
– Та хоч з Китаю, – кажу я.- Ви в Україні. Ви зараз розмовляєте зі мною і я вам не подружка. Я клієнт в магазині. Магазин – це не ваша спальня. Це публічний простір України. Ви зі мною в публічному просторі України повинні говорити українською.
– У мєня єсть права!
– У вас є обов’язок і в нас є Закон про фукціонування державної мови. І Згідно з законом ви мене зобов’язані обслуговувати державною мовою.
– Ета нє госучрєждєніє! Я нє буду!
Повертаюся до адміністратора.
– Чому ви їм не пояснюєте Закони, перед тим, як берете на роботу?
– Я доповім керівництву.
Повертаюся до касирки.
– Згідно з законом про українську мову ви в публічному просторі повинні надавати мені послуги українською мовою. Це магазин. Це публічний простір. Я клієнт. Ви продавець. Ви мені надаєте послугу. Во повинні зі мною говорити українською!
– Я с вамі разговарівала на украінскам. Я сказала «добрий день» і спросіла, «вам пакєт треба».
Адміністратор перевела запитальний погляд на мене.
– Правильно, ви так запитали, дякую, а потім ви почали зі мною розмовляти російською. А я ніжно і лагідно вас попросила, не кричала, не хамила, сказала «будь ласка» зі мною не переходьте на російську. А ви запитали чому, а я сказала, що вороги, які вбивають українців, які вбивали моїх друзів, розмовляють російською, а ви продовжуєте мене мучити. Але вам на це наплювати.
Адміністратор перевела запитальний погляд на касирку.
– Ана мнє паліцієй гразіла!
Адміністратор перевела запитальний погляд на мене.
– Я вам не грозила, а пояснювала, що закон на моєму боці. Якщо ви не вірите мені, то я визву поліцію, і поліція буде на моєму боці. Бо поліція слідкує, щоб усі дотримувалися закону, а ви його зараз порушуєте. І поліція вам це пояснить.
– Я розмовляла українською, – буркнула касирка.
– Чому ми тоді сперечаємося?
Виникла пауза. – Отже, це Україна. Мова тут українська. Зарубайте вже це на своєму носі!
Годинник бемкнув 24.00 . Я пішла. А касирка продовжувала щось бурчати. Я сіла в машину і в мене тряслися від стресу руки. Скільки це буде продовжуватися?
Вони й далі беруть на роботу упоротих і «бєстолочєй». Їм усім разом байдуже до наших почуттів, травм, болю, нашої історичної правди і що в нас хтось там гине… Їм байдуже, що через ці тупі розмови і сварки ми не будуємо Україну. Ми не можемо впрягтися в одну упряж, щоб спільно іти до мети. До процвітання нашої країни. Їм на це плювати. Вони сліпі до наших страждань. Вони глухі до наших прохань. Ніяка наша любов, наші обнімання, наші реверанси не допомагають. Це лише шкодить. Наші прояви толерантності вони сприймають, як нашу слабкість.
Тому, любіть лише тих, хто на це заслуговує. І демонструйте любов лише тим, хто заслужив вашу любов.
А ці розуміють лише силу.
Їх зупиняє лише наша демонстрація сили і наше демонстрування впертої готовності дійти до кінця. Запам’ятали?
Лише наша сила.
І чим більше буде сильних впертих українців, тим швидше почнеться Україна.” – пише Ніцой.





↓Поділитися з друзями в Facebook↓

↓Тисни «Подобається» і отримуй тільки кращі пости в Facebook↓