Новини України
О шостій ранку невідомий номер з України.. “Мама, це я..” . “Де ж ти моя золота дитина є. Я вже тиждень не можу тобі додзвонитися..”

О шостій ранку невідомий номер з України.. “Мама, це я..” . “Де ж ти моя золота дитина є. Я вже тиждень не можу тобі додзвонитися..”


Шість років…. А ніби вчора був той останній телефонний дзвінок. О шостій ранку, 30 серпня 14 року. З України, невідомий номер. « Мама, це я..»
« Де ж ти моя золота дитина є. Я вже тиждень не можу тобі додзвонитися ?»
« Я на війні»
« Яка війна, чому ти там , а не на полігоні?»
« Нас відправили на підкріплення. Мама, був п‘ятигодиний бій. Я був найкращий. Командир сказав, що підвищить мене в званні.Наш БТР згорів. Там і мій телефон був. Це номер телефону мого командира. Він забрав мене до себе в машину. «
Зв‘язок обірвався.
Потім 11 , найстрашніших днів і ночей , за все моє життя.
Я телефонувала всьому світові. Телефон командира, не відповідав. В Міністерстві Оборони казали, що серед загиблих , як і серед поранених, немає. Командир частини не брав слухавку. У военкоматі нічого не відомо.
12 вересня, о 8 ранку , відчиняються двері, заходить мій чоловік( хоча напередодні казав,що знаходиться у Бельгії).
Я збиралася на роботу, дітей до школи. Він сказав, щоб я його зачекала вдома, він сам відвезе дітей до школи.
Через 15 хвилин, він повернувся в руках тримаючи квіток, Українських авіаліній.
В моєму серці була НАДІЯ, поранений.
Чоловік покачав головою, ніби відповідаючи на моє питання. « Оксана, наш син загинув»
Потім сусіди , медики, і десь ніби відлуння, власного крику, пораненого звіра.
Потім літак. Стюардеса, молода дівчинка.
« Та Ви мабуть так боїтеся літати, що аж сльози в очах? Все буде гаразд»
« Ні, я їду хоронити сина»
Вона мене пересадила ближче до себе, та через певний термін , підходила до мене , аби запитати , як я почуваюсь.
Потім Київ. Таксі, та водій з якимись неадекватними розмовами та питаннями.
« Мабуть з коханим розлучились ? Що так плачете. «
« Так розлучилась. Та тільки з рідним синочком. Війна забрала»
«Навіщо ж Ви , його туди відпустили?»
« А якби всі не відпустили?», запитала я.
Він замовк.
Потім жд вокзал Київа.Черга до самого входу. Я розумію , що не встигну. Підбігла до початку черги, та звернулась до людей.
« Будь ласка, я вас благаю, дозвольте мені придбати квіток. Я їду хоронити сина, він загинув на війні. Та через 10 хвилин, мій потяг відбуде .»
Тиша… Якась жіночка затулила руками своє обличчя. У когось з‘явилися сльози в очах. Чоловік , що стояв перший в черзі, обійняв мене за плечі та підвів до каси .
Потім 13 вагон, 31 місце. Я в купе одна. Бридкий провідник, зі своїми «чаями» та « постілями». Я його попросила , не турбувати мене, та залишити в спокої. І якщо у нього є заспокійливі препарати, то я у нього придбаю. На що почула» Якщо ти хвора, вози свої»
« Я не хвора», відповіла я йому.
Майже вся ніч у брудному тамбурі, дві пачки цигарок.
Перед ранком,схиливши голову на вікно, я закрила очі. Та хтось ніби мене торкнувся за плече. Я відкрила очі, то стояв мій син, у теплій зимовій куртці, та промовив» Мама, холодно». Я подумала, що зійшла з розуму.
14 вересня. Ранок. Мій рідний Херсон.Брудний провідник, як і його вагон, все щось намагається з‘ясувати чому я не взяла його « постіль», та щось за ліки. Я дістала з гаманця гроші, та поклала йому до кишені.Він з радістю в очах намагається щось розповісти, що то забагато. На що я йому відповіла, аби він придбав на ці гроші заспокійливі та « сердечні» ліки, для всього потягу. Решту залишив собі.
А я приїхала хоронити дитину. Та за добу, що вже в дорозі, заспокійливі що мала при собі, нажаль скінчились. Та пішла
Потім морг. До якого мене не пускали. Я кричала, як кричить будь яка жива істота, коли у неї відбирають її дитинча. Потім вийшла якась жіночка, винесла якісь пігулки, та взявши мене за руку пояснила,що тіло сина , вже майже тиждень , знаходиться в спеціалізованій морозильній камері. І не треба , його звідти доставати. І тут я згадала, те « бачення» у потязі, де синок , сказав , що йому холодно.. То вже його душа благала, про поховання у рідну землю. Заради якої він загинув.
15 вересня. ДКТ міста Херсон. Багато людей. В центрі приміщення стоїть труна з моєю дитиною. Та то вже не мій синочок, якого я бачила , три місяці тому.
То був дорослий чоловік. З сивиною на скронях
Боже милосердний!!!!!!!!!‘ Що ж ти пережив , мій синок???? Які страждання та горе???? Що у 25 років, посивів????
І так стояла я весь час церемонії прощання, згадуючи все наше життя. В голові, той останній телефонний дзвінок
« Мама, ти будеш мною пишатися. Я за тебе , та за своїх братів поїхав захищати рідну Землю. Мою Неньку»
Так синочок, так моя кровиночка. Від першої секунди твого життя на цьому Світі, до останнього мого подиху. Я ПИШАЮСЬ ТОБОЙ , МІЙ ЯНГОЛ!!!!!!
Оксана Григорюк
↓Поділитися з друзями в Facebook↓

↓Тисни «Подобається» і отримуй тільки кращі пости в Facebook↓